Я – Аліна. Мені 22 роки. В моєму житті було близько 20-ти прощ.
Тому пропоную довіритись мені в цьому питанні! Проща – місце, де зустрічаються невипадкові люди. Перший раз усе було спонтанно. Почула з розмови друзів, що набирається група.
Що, коли, де і як – з’ясувала. Пора гострити лижі. Я – авантюристка. Нові пригоди завжди манять своєю пристрастю та невідомістю. Миттєво ж вирішила, що ця проща має в резерві ще одного учасника.
Ранок. Ідеальна літня погода. Я і дві великі дорожні сумки. Я й гадки не мала, яку помилку роблю. Без наплічника та теплих речей, в босоніжках на босу ногу та з власним КЕРАМІЧНИМ посудом я прийшла до Храму Архистратига Михаїла.
Так, це була трьох денна проща до Унева. Можете уявити здивування людей, коли побачили мене з амуніцією! Біля великої машини скупчились прочанини. Хтось, перемотує скотчем намет, інший – сортує речі паломників. Для мене все було дивним.
Я й гадки не мала, що мої сумки теж мають бути в цій великій машині! Технічна група прощі вправно збирала всі речі. Забрали і мій непідписаний каремат із спальним мішком та одну сумку. Бо стояли вони в зоні, де все потрібно «відправити до місця призначення».
Зібравши всі сили, я взяла дорожню сумку в руки і вирушила в далеку дорогу протяжністю 60 км! Протягом трьох днів, мене підбадьорювали та допомагали нести мій багаж; зі мною ділились яблуками та навчили молитись на вервиці; я ночувала в школі, теплій хаті та наметі. І головне – я відчула, що випадкові зустрічі, залишають неабиякий слід на серці.
Через кілька років я знову опинилась в схожій ситуації. Але вже по іншу сторону барикад: я була рятівним колом! На той момент, я – аніматор групи. Реєстрація, знайомство та інші організаційні моменти – ледь не змусили мене забути про неї: дівчину, котра прийшла із маленькою сумочкою. Без речей. Жодного натяку на те, що вона збирається подолати 60 км протягом трьох днів.
Всі думали, що це безумство та легковажність. Лише я згадала, свою першу прощу. І зрозуміла: це ж майже я, чотири року потому! Ми спали під одним спальним мішком, пили з однієї чашки, та несли наплічник по черзі. Це було по-особливому.
Взамін вона познайомила мене із «Богородицею, що розв‘язує вузли». Девятницю, яку ми почали молитись під час прощі, я закінчила вже самостійно вдома. Це була не рівноцінна плата. Вона змінила моє життя. Кожна проща дарувала мені особливих людей. В той чи інший час, я потребувала цього. Завдяки чому, я ставала кращою та іншою; відкритою та щирою. В мені перебуває мелодія кожної прощі.
Всі вони різні, та по-справжньому особливі. Бо проща – це дорога, люди та молитва. Пригадались слова пісні: Знаю, що важко, та з вірою йду…
Автор: Аліна Гамота
